3 глибини віків


XVI—XVII століття — доба розквіту українського гаптування — шитва золотними і срібними нитками, виконаного по атласу,оксамиту, парчі із застосуванням перлів та коштовного каміння. Твори образотворчого сюжетного шитва — пелени, покрівці, фелони, плащаниці — використовувались в одязі священнослужителів, у літургії православного храму. Гаптування цього часу розвивалось у стилістично-художній єдності з іконописом та гравюрою. XVIII століття приносить нове розуміння орнаментальних форм з їх об'ємно-пластичним живописним трактуванням. Розквітає вишивка гладдю різноколірним шовком.

З XIX століття поширюється вишивка бісером, білим шовком на тонких прозорих тканинах — нею прикрашали одяг і предмети побуту.

ЗОЛОТНЕ ГАПТУВАННЯ XI—XIII ст.— це неперевершені зразки високого орнаментального мистецтва Київської Русі. Золотна орнаментальна вишивка займала провідне місце в художній культурі домонгольської Русі. Високий художній смак майстринь, глибоке розуміння декоративних можливостей коштовного шитва, досконале знання засобів композиційної побудови зумовили розквіт мистецтва вишивання в цей період.

У ХIII ст, розвиток золотного гаптування, як і всієї культури, був загальмований татаро-монгольською навалою, але художні традиції давньоруського мистецтва не були втрачені. Вони залишились тим живлющим грунтом, на якому йшло подальше формування і розвиток художньої культури українського народу.

Нового розквіту мистецтво золотного гаптування набуває в XIV— XVII ст. У цей час гаптуванню разом з іконописом відводилося значне місце в усьому суспільному житті. Його твори застосовувались в оформленні предметів християнського культу, декоративному оздобленні храмів і одягу священнослужителів.

Гаптування поділяється на сюжетне та орнаментальне шитво. В музеях збереглися поодинокі унікальні зразки сюжетного гаптування XVI ст., а також численні пам'ятки XVII—XVIII ст. Це плащаниці, епітрахилі, фелони з зображенням постатей святих, а також вишивки шовком XVII—XVIII ст., якими прикрашався одяг і речі побуту (скатерки, хусточки, рушники) вищої верхівки суспільства і духівництва. Стилістично вони тісно пов'язані із загальним художнім напрямком іконопису та гравюри і відбивають основні етапи розвитху українського мистецтва.

Для гаптування використовували найрізноманітніші коштовні тканини:парчу, китайський, перський шовк, італійську однотонну камку з крупним узором, західноєвропейський оксамит. Його особливо полюбляли, оскільки він утворює глибоке, м'яке тло, на якому контрастно виділяється гаптуваня.

Вражає різноманітність фактурності ниток, які при обмеженій однотонній гамі золота і срібла утворюють багату світлотіньову гру, що підсилюється художньо-виразними технічними засобами шитва. Гаптування — це шитво золотою чи срібною ниткою—сухозліткою. Вона являє собою блискучий дротик, яким обвито білу нитку під сріблом, жовту під золотом так, що створюється враження суцільної рівної блискучої металевої нитки. Крім сухозлітки, або пряденого золота, існували сканні нитки, тобто блискуча нитка перевивала зелені, рожево-червоні або чорні нитки шовку, срібна — поєднувалась найчастіше з блакитною. Таке поєднання давало цікаві колористичні ефекти, надзвичайно вишукані переливи золота і срібла. Шовк також був різним: сканний, тобто кручений, некручений, шемаханський та ін. Майстрині за допомогою засобів шитва домагались надзвичайно виразних естетичних якостей орнаментального гаптування. Сухозліткою шили технікою "у прикріп". Нитки не проколювали крізь тканину, а накладали і закріплювали шовковою ниткою. Така техніка утворювала різноманітні геометрїічні візерунки, давала вибагливу світлотіньову гру, при якій золото і срібло то яскраво сяяли, то ледь виблискували. У виробах XVII ст. закріплення найчастіше були у вигляді різноманітних сполучень ромбів, прямокутників, хвилястих ліній.Особлво майстерно гаптувались пелюстки квітів рослинним і шаховим та "панцерним шитвом". Для наданя об'ємності під сухозлітку підкладали нитки, і майстриня завжди враховувала їх кількість , від чого і назва техніки — "за лічбою".

Шедевром українського гаптування слід вважати так званий золочівський фелон із Національного музею у Львові. Він вражає надзвичайною вишуканістю художньо-стилістичних засобів шитва. До нашого часу збереглося 11 постатей цієї пам'ятки , кожна з яких характеризується індивідуальністю у вирішенні художнього образу. Їх відзначає узагальненість пластичного вирішення, витонченість пропорцій, тонке моделювання облич. Загальне враження гармонійності, ясності підсилюється стриманим колоритом , побудованим на вишуканому зіставленні золотих і срібних ниток , делікатно забарвленим шовком пурпурного, яскраво-блакитного, вохристого, синьо-чорного кольорів. Це створює дивовижні переливи і сполучення барв, надае постатям ошатного вигляду. Декоративність поверхні шитва, його мерехтливість і рухомість досягаються різноманітністю швів гаптування, їх віртуозним технічним виконанням.

Золочівський фелон демонструє давньоруські традиції гаптування, так яскраво виявлені у шитві ХІІ ст. із розкопок Софійського собору.

Українське гаптування XVI та XVII ст. є подальшим етапом розвитку орнаментальних форм. У них знайшли переосмислення як давньоруські, так і народні традиції, органічно переплавлені із здобутками західноєвропейського і східного мистецтва.

Відомо, що в цей час на територію України надходить велика кількість вірменських, турецьких, перських шовків, оксмитів, парчі, східних килимів. Під впливом пишних форм східної орнаментики в українському мистецтві з'являються стилізовані квіти лотоса, граната та інших рослин, які трансформуються і набувають своєрідної місцевої інтерпретації.

У XVI—XVII ст. посилюється вплив ренесансних форм. Риза з гербом Адама Кисіля з Державного історичного музею України, епітрахилі 1640, 1642, 1643 років з Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника — це видатні памятки українського гаптування. Їх декоративний лад захоплює своєю красою, високим художнім смаком, виразністю малюнка , пластичністю ліній , вони яскраво демонстрють новий підхід гаптувальниць до втілення художньо-естетичних ідеалів свого часу.

Визначним центром гаптування стає Києво-Вознесенський жіночий монастир, який в кінці XVII ст. очолювала мати гетьмана Мазепи — Марія Магдалена Мазепина. Саме в цей період були створені видатні пам'ятки українського літургійного шитва.

Важливою подією в культурному житті Украіни другої половини XVI ст. було відкриття Іваном Федоровим друкарні, що сприяло поглибленню зв'язків між східнослов'янськими культурами, і насамперед українською й російською. Орнаментальне оформлення друкованої книги полягало в утвердженні поетичної краси рослинної орнаментації (слід згадати "Апостол" 1574 р., Львів; П. Беринда. "Євангеліє Учительне" 1606 р.; "Служебник" Йова Борецького 1629 р.). Розвиток орнаментальних форм у XVI—XVII ст. перебував у нерозривній єдності і взаємодії рукописної, друкованої книги і народного мистецтва. Саме з цих джерел майстрині черпають іконографічний матеріал. З цього погляду цікаво проаналізувати художнє вирішення рукописних заставок "Ірмологіону" кінця XVII ст. та "Літопису Софоновича" 1681 року. Вони виконані лише чорним штрихом, графічно чітко, з підкресленим трактуванням лінлї. Стриманість композиції , принцип подачі квітів немовби в поперечному розрізі, їх стилізоване вирішення, а до того ж внутрішня штрихова розробка, що наче імітує стібки ниток, безперечно свідчать, що художник надихався творами гаптування.

Окрему группу становлять вишивки шовком у вигляді широких лишитв, якими прикрашали скатерті, покривала, рушники, підризники. Виконані вони переважно одним кольром — зеленим, чорним, червоним, або ж у поєднанні зеленого і темно-вишневого з незначним додаванням золотної чи срібної нитки. Вона використовується дуже обмежено, і ставлення до неї,як до коштовного матеріалу зявляється значно пізніше.

Орнамент цієї групи вишивок XVII—XVIII ст. утворюється з чергування окремих, доведених до віртуозної обробки мотивів або ж з безперервного ритму зв'язаних між собою стилізованих і узагальнених елементів квітів, плодів, пуп'янків, які розміщуються на плавних вигинах стебла.Спільним є те, що подано рослинні мотиви площинною, в поперечному розрізі. Графічною виразністю і лаконізмом лінії, спокійно врівноваженим ритмом, розфарбуванням окремих площин локальним кольором вони зберігають художньо-стилістичну єдність з орнаментальними заставками рукописної книги XVI—XVII ст.,зокрема "Ірмологіону" кінця XVII ст.

Високим рівнем художньої майстерності відзначається орнаментальне оздоблення плащаниці 1655 року з Києво-Печерського Історико-культурного заповідника. Вона з малинового оксамиту, суцільно вкрита рослинним орнаментом. Облямівка своїм пружним ритмом, крупним монументальними формами підкреслює килимовість тла. Її мотиви виявляють подібність до розписів церкви Воздвиження в Дрогобичі 1636 року.

Алаліз орнаментальних форм українського гаптування XVII ст.не лишедемонструє їх високий мистецький рівень, а й насамперед свідчить про яскраво виражені риси національної самобутноті.

Друга половина XVII та XVIII ст.на Укрїні відзначаються бурхливим розвитком усіх видів мистецтва. Особливого розквіту набувають гаптування і виишвка, щобуло викликано як соціально-економічним, так і культурним піднесенням, зростанням попиту на коштовні тканини усіх верств населення.

Друга половина XVII та XVIII ст. відзначаються розквітом стилю барокко. В українському гаптуванні і вишивці це виявляться насамперед у посиленні ошатності і урочистості виробів,пишності їх оздоблення. Бурхливого розвитку набуває рослинна орнаментика, форми якої наповнюються соковитістю, динамікою внутрішнього руху.

У гаптуванні поряд з технікою "у прикріп" все більшого застосування набуває техніка "по карті".Її специфіка полягає в тому, що металеві нитки накладаються на підстелення з картону і закріплююються через отвори, проколені по контуру. Завдяки тому що кожний стібок шовкового закріплення не створює на поверхні різноманітних узорів, як раніше, у XVI—XVII ст., нитки сухозлітки підкреслюють металевий блиск золота і срібла. Усе більше відчувається намагання виявити їх коштовність і багатство.

Рослинні орнаменти набувають підвищеної рельєфності, монументальності, в їх художньо-образному трактуванні простежується подібність до різьбленого і скульптурного декору архітектурних споруд, і в першу чергу собору Мгарського монастиря, дзвіниці Софії Київської, Брами Заборовського.

Ось чому різьблений іконостас Преображенської церкви у Великих Сорочинцях, пишних рослинних форм, соковитий, святково радісний живопис ікон Вознесенської церкви с. Березна, ікон миргородської школи, життєствердний стиль розписів Троїцької надбрамної церкви — це зразки одного і того ж стилю.

На повну силу наприкінці XVII та у XVIII ст. розквітає вишивка різноманітними шовками, що суцільно вкриває все тло виробів. Фелон 1749 року (з Києво-Печерського історико-культурного заповідника) — видатна пам'ятка українського мистецтва. Він був подарований Києво-Печерській лаврі Нектарією Долгорукою, чия трагічна доля і самопожертва викликали інтерес багатьох сучасників і наступних поколінь.Орнамент суцільно вкриває все тло фелона. Це розкішне буяння пишних рослиннх форм — стиглих грон винограду, листя і лози, розквітлих фантастичних квітів. Вони вільно розміщені на рельєфному золотому тлі, яке наче висвітлює орнаменти срібного шитва. Соковитий, вибагливий світ рослин мальовничо виявлено і підкреслено контуром шовку ніжних пастельних кольорів — вохристого, рожевого, блакитного.

У трактуванні мотивів вишивки фелонів 1750, 1763 років та саккоса XVIII ст. з Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника наявні високий смак і неперевершена майстерність, глибоке відчуття матеріалу і його художньо-виражальних засобів. Малюнки ускладнюються новими орнаментальними мотивами, посилюється інтенсивність колірної гами. Порівняно з попереднім періодом змінюється саме трактування квітів, листя, букетів, з'являється багатоплановість світлотіньової розробки, посилюються натуралістичність у трактуванні та об'ємність у моделюванні. Якщо у XVI і XVII ст. існувала спорідненість гаптування з рукописною книгою, гравюрою, то XVIII ст. демонструє неперевершені зразки живописного трактування рослинного світу, вільної, невимушеної манери виконання. Майстрині голкою наче розписували дорогоцінні тканини — шовк, оксамит, парчу та ін.

Знайомство з вишивкою XVIII ст. пересвідчує в тому, що у цей період зявляються роботи з яскраво вираженою творчою манерою виконаня.

Збереглася значна кількість підписних робіт майстрині Олени. І хоч не можна з упевненістю стверджувати їх авторство , усе ж вони виявляють виразний і самобутній підхід до вирішення орнаменту. Так, катапетасма 1756 року видає руку енергійного і вправного майстра, який володіє узагальненим і лаконічним малюнком, живописними засобами передає багатоплановість і світлотіньове моделювання розкішних рослинних форм.

Провідним осередком гаптарства в цей період стає Києво-Флорівський жіночий монастир, черниці якого прославилися своєю майстерністю. Нові вимоги бароккового світобачення викликали появу техніки "за картою", що давала об'ємно-пластичніше моделювання форм. Новим було і те, що обличчя і руки святих у шитві стали виконувати олійними фарбами. Майстрині працювали у тісному контакті з митцями Києво-Печерської малярні.

У музеях України зберігається у вигляді фрагментів значна кількість вишивок шовком XVIII ст., якими оздовлювали одяг. Саме у цій галузі вишивки стиль барокко досяг свого найвищого прояву як у застосуванні улюблених мотивів (різноманітних букетів перев'язаних стрічками, бантами, кошиків з виразними квітами, пуп'янками, овочами, стилізованими, фантастичними плодами, поданими у перспективному скороченні ), так і в їх трактуванні. Виконані вони гладдю, старокиївським швом. Їх характеризує багата колірна гама, що завжди підсилюється тлом інтенсивних чистих тонів — жовтого, зеленого, блакитного.

Значного розвитку досягає рослинна орнаментація у вишивці великих скатертин і простирадл. Прикладом можуть бути такі цікаві пам'ятки українського шитва, як простирадло Галагана (1760 р.) та скатертина (1710 р.) з Чернігівського історичного музею. Вони дають уявлення про стилізований рослинний орнамент і різноманітні технічні засоби вишивання.

У XVIII ст. в українському мистецтві посилюється інтерес до пейзажу, зображення архітектурних споруд. Цікаво, що й у вишивці цього періоду також зустрічаємо цілий ряд наче намальованих пензлем краєвидів з Успенським собором на тлі пагорбів, укритих зеленню лук з озерцями та деревами з пишною кроною. Пейзаж у вишивці завжди опоетизований.

У XVII—XVIII ст. розквіт мистецтва вишивки і гаптування стимулюється культурно-соціальними потребами суспільства, що спонукає до виникнення цехів. Так, відомо, шо у Львові в 1658 році було створено гаптар-ський цех. Визнаним центром мистецтва вишивки стає Київ, де цілі монастирі, такі як Флорівський, Вознесенський, виконують великі замовлення. Висока художня і технічна довершеність українського гаптування і вишивки вражала сучасиків. Захоплено пише про місцеву вишивку французький мандрівник Боплан, відвідавши Київ; їй присвячує оду відомий письменник кінця XVII —початку XVIII ст. Климентій Зіновієв.

Наприкінці XVIII—початку XIXст. на Україні існувало багато поміщицьких майстерень, в яких жінки-кріпачки вишивали речі панського побуту: скатерки, подушки, одяг, гаманці, чохли на меблі. Відомі майстерні Гудима-Левковича в селі Григорівка на Київщині, Тарновських у Качанівці на Чернігівщині, в селах Клембівка, Яланець на Поділлі, Бурімка, Долина на Полтавщині.

У цей час набуває поширення вишивка білим шовком на тонкій прозорій тканині. Нею прикрашали чепці, шарфи, носові хустинки, різноманітні деталі жіночого одягу. В основі орнаментації — тонко прорисовані вибагливі квіти, пишні букети, перев"язані бантами, стрічками, та ін. Для підсиленя святковості і піднесенності додавали золоту і срібну нитку, мереживо.

Тарас Григорович Шевченко завжди цікавився особливостями одягу, замальовував його крій, оздоблення, характерні деталі. Не випадково у своїх творах він намагається звернути увагу глядача то на вишиту сорочку в портреті В. Кочубея, то на пишний прозорий рукав блузи, оздобленої білою вишивкою, в портреті М.Максимович, любовно виписує орнамент червоної вишивки на сорочці матері в акварелі "Марія". Речі, які дійшли до нас і пов'язані з ім'ям Великого Кобзаря, викликають особливий Інтерес. За переказами, жінки-кріпачки в Сокиринцях вишили за малюнком Шевченка блузу і хусточку. Прозора, мов обсипана яблуневим цвітом, вишивка блузи — наче оповідь про цнотливість і сподівання молодості, про чари дівочої вроди, про любов, що тільки народжується і розквітає в душі.

У народному побуті хусточка завжди була символом вірності, пам'яті про кохану. Старанно, з любов'ю вишивали її наречені своїм судженим. Це був пам"ятний подарунок, що супроводжував козака в походах, чумака — в далеких мандрах, бідняка — на чужій стороні на заробітках.

Це знайшло своє відображення в поезії Т. Г. Шевченка:

Вшановуючи пам'ять Великого Кобзаря, його щиру любов до народного мистецтва, Леся Українка, вперше відвідавши могилу в Каневі, принесла в подарунок рушник, що вишила власноручно. Зараз його відновлено майстринями Черкащини, і він зберігається в музеї Т. Г. Шевченка на Тарасовій горі.